Ясина Ірина. «Человек с человеческими возможностями»: илюстрации к книге.

   Ця книга вийшла у квітні 2010 року у рамках дитячого проекту Людмили Улицької "Другой, другие, о других" накладом 3 000 екземплярів і отримала одразу шквал позитивних відгуків.
   Вона важлива не тільки для інвалідів, але й для здорових людей, щоб вони розуміли, як потрібно цінувати життя, як ставитися до тих, у кого трапилося лихо, як важливо не розгубити силу духу навіть у найскладніших обставинах, в яких може опинитися будь-яка людина – найсильніша, найздоровіша, найкрасивіша.
   Це дуже гарна книга. Точніше, це дві книги: одна – це історія Кирила, який катався на велосипеді, потрапив у аварію, опинився у лікарні, а згодом видужав. А друга – це збірка інформації про людей з обмеженими можливостями – також дуже цікава.
   Авторці близькі всі ті переживання, які відчувають ці люди. Адже вона також пересувається в інвалідному візку. Але вона живе насиченим життям. Вона журналістка, кандидат економічних наук, громадська діячка, з 2009 року - радник президента Росії з прав людини. Одружена, має дочку-студентку.
   Сама ж книга дуже гарно ілюстрована і в цілому дуже схожа на гарний посібник з толерантності. Рекомендуємо її почитати як дорослим,так і дітям.

   Беркович М. Нестрашный мир.

   Це розповідь про світ, який зовсім не страшний, як декому здається. Це історія про те, що не слід уникати дітей, які не можуть бачити, чути, говорити, ходити. Ми не винні у їх негараздах і не повинні відчувати до них почуття провини. Але ми можемо їм допомогти, або хоча б дізнатися, що десь є люди, які їм допоможуть.

   Борисов А. «КАНДИДАТ НА ВЫБРАКОВКУ»: Автобиографическая повесть.

   «Мамо, я хочу висловити свою глибоку вдячність тобі, батькові, сестричці, бабусі і дісусеві. Я пам’ятаю про вас і ніколи не зможу забути. Ось тільки від минулого, іноді віє невимовною гіркотою і фантомним болем уночі. Тому мої оцінки ваших дій і вчинків іноді будуть досить різкими, спогади важкими, але так я тоді сприймав все, що відбувалося з нами усіма.
   Я вдячний вам і благословляю вас за терпіння, чесно виконаний бітьківський і родинний обов’язок. Адже ви могли б просто відмовитись від мене, кинути, віддати до притулку, і навряд чи мені вдалося б побачити світ, дізнатися, що таке дружба, поспілкуватися з тисячами гарних людей безпосередньо і через Інтернет, стати мікроскопічною часткою цивілізації, написати ці рядки.
   Хвороба, невблаганна і невиліковна, розлучила нас. Ви боролися з моєю недугою і, одночасно, зі своїм розпачем, побутовими і особистими проблемами, державою. Боролися, поки у вас вистачало сил. Ви люди, і можливості ваші не безмежні. Мені було невідомо, що відбувалося у ваших душах, як трощився ваш внутрішній світ, тому я заздалегідь прошу пробачення, якщо через необізнаність буду категоричним і несправедливим в оцінках. Я глибоко впевнений в одному – соромитися вам нічого. Да благословить вас усіх Господь!...»

   Гальего Г. Белое на черном.

   «Біле на чорному» - саме так назвав свою видану 2002 року книгу Рубен Гонсалес Гальєго. У його творі відображено нелегку долю дитини, якій вже на початку її життя поставили діагноз: ДЦП - і яку прирекли на постійне переселення з одного радянського інтернату до іншого.
   Ця книга автобіографічна. Гальєго – іспанець, та народився він в СРСР і вважає себе російським письменником. Більше того, він є онуком генерального секретаря компартії Іспанії Ігнасіо Гальєго. Його мати, Ауроре, яка приїхала до Радянського Союзу навчатися, 1968 року народила хлопчиків-близнюків, один з яких помер одразу, а другий вижив, але з діагнозом ДЦП. Приблизно півроку мати з дитиною провела у кремлівській лікарні, а потім їй повідомили, що дитина нібито померла. Причому смерть дитини інсценували. Ауроре Гальєго, тяжко переживаючи утрату, ще декілька років жила в СРСР, а потім повернулася додому.
   Про справжню долю своєї дитини вона дізнається лише через 32 роки, коли син знайде її у Польщі. Після зустрічі з матір’ю автор дізнається про справжні обставини своєї біографії. Особливістю твору є, перш за все, вміння автора знаходити у тяжкій, страшній, жорстокій життєвій реальності смішне, неповторне і дивовижне, а головне – гарне. Цей твір про духовну стійкість і всепоглинаючий оптимізм, про наполегливість і бажання жити, про особистість, яка тверезо дивиться на життя і цінує кожну прожиту мить.
   Часом закрита від наших очей реальність раптом виникає перед нами у всьому своєму жахітті через розповідь людини, яка пережила усілякі негаразди, які тільки можуть опинитися на шляху дитини-інваліда і в дитячому будинку, і в подальшому житті.
   При цьому мета твору - не розповідь про те, як стати людиною, а про те, як нею залишитись, про те, як важко іти по життю, твердо стояти на ногах, особливо якщо їх у тебе якраз і немає.

   Гальєго Р. Я сижу на берегу.

   Історія двох друзів, відокремлених від усього світу, які живуть разом. Вони щодня розмовляють і грають у шахи. Все життя їм здається шахівницею, на якій кожна фігура має своє значення. Хтось стає на бік слабшого, а хтось приймає умови сильного. Слабка людина, яка бореться до кінця, може виграти свою партію. А той, хто прийняв бік сильнішого, іноді не має ніяких шансів.

   Грендин Т. Скариано М. Открывая двери надежды. Мой опыт преодоления аутизма.

   Пропонуємо переклад унікальних спогадів Темпл Грендін – жінки, яка змогла подолати аутизм і реалізувати свій творчий потенціал.

   Губочкина Н. Моя сестра Жизнь: (автобиографическая повесть в письмах и дневниках).

   Познайомтесь з історією Нелі і Вані. Історія матері, яка одна виховує дитину-інваліда. Це приклад того, як ціною великої любові та неймовірних зусиль можна поставити під сумнів будь-які «прогнози», подолати багато обмежень і перепон, обумовлених хворобою, і при цьому не припиняти радіти життю, мріяти і вірити у майбутнє. Без віри, надії, любові, готовності прийти на допомогу один одному навіть найсучасніші медичні технології – усього лише можливості.

   Дилигенский Н. Слово сквозь безмолвие.

   У книзі розповідається про молоду людину, хвору на аутизм, яка розповідає про своє життя, проблеми у спілкуванні і навчанні, про свої взаємовідносини з іншими людьми. Розповідь ведеться у формі інтерв’ю, яке у молодої людини бере відомий спеціаліст з аутизму, доктор психологічних наук, завідувач сектору Інституту корекційної педагогики Російської Академії освіти О. С. Нікольский.

   Кафенгауз Б. Ребенок с наследственным синдромом: опыт воспитания, или Вера, Надежда, Любовь и София.

   Автор цієї книги – мати першої людини у Росії, в якої було діагностовано спадковий синдром Сміт-Магеніса, - фізіолог, кандидат біологічних наук і викладач Московського психолого-педагогічного університету. Тому її праця являє собою поєднання материнських почуттів з уважним аналізом компетентного вченого, який розглядає всі аспекти медичних, соціальних ситуацій, в яких опинилася Соня, героїня цієї книги, та її родина.
    Із розділу в розділ автор веде читача по тих сходинках, якими вимушені йти діти з особливостями у розвитку та їх родини, міркує про пошук шляхів, які дозволять таким дітям та родинам не відчувати себе непотрібними у суспільстві.

   Келлер О. История моей жизни.

   Американка Олена Адамс Келлер (1880-1969) народилася нормальною і здоровою дитиною в місті Таскамбія, штат Алабама. У віці 19 місяців після гострого запалення мозку Олена втратила слух і зір, що для такої маленької дитини це означало також і те, що вона буде німа. Та попри все це, вона стала письменницею, отримала ступінь доктора філософії. Про цю героїчну жінку згадує Л. М. Толстой у своїй книзі «Шлях життя». Марк Твен казав, що у XIX столітті по-справжньому було дві великі людини – Наполеон і Олена Келлер.

   Киллили М. Детский церебральный паралич: история про то, как родительская любовь победила тяжелую болезнь.

   Ця книга написана матір’ю, чия дочка від народження була уражена ДЦП. Ця розповідь про боротьбу за здоров’я адресована широкому колу читачів, а той, хто сам зіткнувся з подібним явищем, знайде тут ясну і чітку програму дій. А головне – любов, співчуття і впевненність у кінцевій перемозі над хворобою.

   Лиханов А. Мальчик, которому не больно: [отрывки из книги].

   Мурашова К. Класс коррекции: повесть.

   Катерина Вадимівна Мурашова – відома петербурзька письменниця, мати двох дітей, психолог, що практикує у дитячій полікліниці. Вона пише про дітей, з якими стикається у своїй професійній діяльності, і це переважно діти «з проблемами».
   Назва повісті по-дорослову конкретна і правдива, назва-попередження: розмова буде важкою. Розмова піде про дітей, яких відштовхнуло суспільство – про дітей-інвалідів, в тому числі і розумово відсталих.
   Історію, яка відбулася з 7 «Є», розповідає Антон, один із учнів цього класу. Про Антона вчителі кажуть, що «з природи він – безумовний лідер, дуже розумний і освічений як на свої літа», та «неврологічно хворий», у нього «трапляються напади неконтрольованих емоцій».
   «Наша школа – велика, - розповідає Антон, - в ній триста вчителів і півтори тисячі учнів…»
   «Перші два класи у кожній паралелі – «А» і «Б» - гімназичні. В них найкращі вчителі, три іноземні мови, їм викладають риторику та історію мистецтва. Класи «В» та «Г» - нормальні. Там навчаються ті, у кого все більш-менш і у голові, і у родині. Ми - клас «Є», у нас особлива програма. Виходу з нього немає ніякого. Тільки на вулицю чи в інтернат для хроніків. А втім, у нашого класу корекції перспективи також далеко не блискучі…»
   Повість письменниці була відзначена декількома нагородами, в тому числі, 2005 року – Другою премією Міжнародного конкурсу дитячої та юнацької художньої та науково-пізнавальної літератури ім. О. М. Толстого, 2006 року – Національною дитячою літературною премією «Заповітна мрія».

    Неутомимый наш ковчег. Опыт преодоления беды. (Составитель С. Бейлезон).

   Книгу написали батьки вже дорослих дітей з психоінтелектуальною інвалідністю. Вони розповіли про своїх неповторних дітей, про родини, на яких навалилися усі труднощі, але які поступово відродилися до «нового» життя, завдяки тому, що «особливі» діти навчили їх радіти кожному дню.
   Жодна розповідь не схожа на іншу, та всі вони-про терпіння, любов, прийняття таких дітей у своє серце і доброзичливе ставлення до світу.

   Петросян М. «Дом, в котором..»: Книга первая: Книга вторая.

   Книга читається на одному диханні. Вона - про дітей-інвалідів, які живуть в інтернаті – і це їх світ, Дім, який вони знають і люблять, в якому вони всі - нормальні. Вони більше ніж родина, і дружба у них зовсім інша – хто вміє ходити, допомагає тим, хто цього не може, у кого є руки – тому, в кого їх немає, ті, хто бачить, розповідає сліпому – про те, чого він ніколи не зможе побачити, ось це – для них нормально. У них немає імен – лише прізвиська, імена - для звичайних людей. Той, хто потрапляє в Дім, отримує нове ім’я і забуває про своє старе життя. У будинку свої Закони, свої Правила.
   Ці діти створюють світ для себе, такий світ, у якому вони можуть бути щасливими, значущими, шанованими і коханими. Та що станеться з ними, коли вони потраплять у наш світ?

   Ремер Михайло. Даун.

   Костя ніколи не прикидався і нікому не бажав зла. Та він вмів радіти життю так, як мало хто з нас, – юнак-дитина з незаплямованною душею і великим, але таким несхожим на наш з вами внутрішнім світом. Юнак відчуває, що до їхнього будинку приходить лихо. Відчуває і намагається щось зробити. Десь трохи наївно, десь з дивовижною прозорливістю. А іноді йому вдається зробити наш світ трішки добрішим. Навіть за умов нашого непередбачуваного життя. Історія Кості співзвучна тій, що показана у кінофільмі «Людина дощу». Вона написана для людей небайдужих, для тих, чия душа ще не зачерствіла остаточно.
   Книгу М. Ремера дуже легко читати. Та після її прочитання ваш погляд на навколишній світ трохи зміниться. Вона піднімає питання, які багатьом з вас будуть відомі: ставлення суспільства до «людей, що не такі, як усі». Сам же фінал книги здається трохи незакінченим. Та це якраз дає можливість поміркувати над усім самому, залишитись наодинці з питаннями, порушеними у книзі…

   Юхансон І. Особенное детство.

   Іріс Юхансон у дитинстві довелося пережити прикрих моментів із-за розладів у спілкуванні. Пізніше їй поставили діагноз «ранній дитячий аутизм». Як же вона відчувала і сприймала інших людей? Чому довго не могла користуватися мовою для спілкування? Як вона навчилася читати і писати? Як ставилася до болю, голоду? Всі відповіді на ці та інші запитання ви знайдете у спогадах авторки.

   Пишіть нам на наш

 чекаємо на Ваші відгуки
 і побажання!