Рубрика: Книжкова варта

Агликина поляна

Привет, читатель!

       Представляю твоему вниманию книгу Ивана Васильева «Агликина поляна».  Это история про девочку Аглику.
Волосы у неё пушистые, и мама часто завязывает ей разноцветные банты. Дедушка у Аглики художник, рисует картинки для детских книжек. Иногда Аглика берёт кисточку у него из рук и начинает показывать, как надо рисовать.

Вскоре у Аглики рождается сестрёнка и все в доме занимаются только малышкой. “Позабытая” Аглика просит дедушку, своего лучшего друга, отвезти её в Ягоданию – место, где растёт клубника.

Аглике очень нравится в деревне. У неё появляются здесь отличные друзья: Вылчо и Радка. Их мама, тётя Динка, работает на птицефабрике, и там Аглика впервые видит утят и цыплят.

В Ягодании Аглика растёт не по дням, а по часам. Целый день она на свежем воздухе: купается в озере, помогает взрослым собирать клубнику.

Аглика даже не очень-то скучает по дому и соглашается вернуться в город только после телеграммы о том, что Валичка, младшая сестрёнка, всё время без неё плачет.

Не меньше слов,  в этой книге завораживают рисунки: лёгкие, радостные, как сама главная героиня, которая всех вокруг готова любить и со всеми делиться счастьем мира. Счастьем ягод, цыплят, ленивого барбоса и озера.

Рудя

Привіт, читачу!

Знайомся, це книга Ядвіги Вернер “Рудя”. З неї ти дізнаєшся історію про дівчинку та її вихованку білочку Рудю.

Одного разу, дівчинці татко подарував білченятко, яке назвали Рудя. Дівчинка взялася його виховувати й доглядати. Білченя росло, набиралося сили. Неабиякого клопоту зазнала з Рудею дівчинка, але й радості також. Врешті – решт Рудю пустили на волю – в парк, де було багато інших білочок. Дівчинка щодня приходила навідувати й годувати свою вихованку…

Але, найголовніше, що людина повинна піклуватися про беззахисних, кволих, покинутих істот, але й робити це слід заради них, а не задля власної забави чи гри.

«Беручи когось під опіку, треба думати про нього, а не про приємність, яку матимеш для себе. Пам’ятай про це!». Саме це порадив батько дівчинці, гадаю, що ці слова підходять для будь-кого з нас.

Мятные леденцы

Привет, читатель!

Сегодня мы познакомимся с писательницей Кармен Васкес-Виго.

Кармен Васкес-Виго – писательница, драматург, переводчик.
Родилась в Буэнос-Айресе (Аргентина), в 1923 г. Ее отец Хосе Васкес-Виго был музыкантом и композитором, связанным с миром кино как музыкальный руководитель и автор саундтреков к нескольким фильмам.

Училась в институте исполнительских искусств в Буэнос-Айресе и в 1939 году снялась в фильме “Сердца четырех” режиссера Энрике Сантос Дисеполо и Карлоса Шиплера.
В 1947 году она переехала в Испанию, где вышла замуж за будущего режиссера и сценариста Хосе Мария Форке.

Работала на радио и начала публиковаться в 1963 году, как переводчик.
Ее самые известные работы созданы в жанре детской литературы и отмечены многочисленными премиями.

«Мятные леденцы» – одно из самых известных произведений писательницы. В книге рассказывается о четырёх друзьях, живущих в наши дни в одном из бедных кварталов Мадрида. Эти весёлые и честные ребята очень рано сталкиваются с социальной несправедливостью, с делением людей на богатых и бедных, с жестокостью. И по-своему, порой очень наивно, защищают свои права, своё человеческое достоинство.

Пісня про Гайавату

Генрі Водсворт Лонгфелло (1807 – 1882)  – один з найвідоміших у світі американських поетів, і світову славу йому принесла саме «Пісня про Гайавату». Викладач, професор, поет, Лонгфелло добре знав європейську культуру, досліджував італійську, іспанську, французьку поезію, написав підручники з французької й італійської граматики.

Генрі Лонгфелло глибоко вивчав історичні праці про життя та культуру індіанців. Цей інтерес він зберігав протягом усього життя. Письменник зустрічався з представниками різних індіанських племен. 1849 р. він познайомився з вождем племені оджибвеїв. Легенди, які почув Г. Лонгфелло від індіанського вождя, були згодом використані в «Пісні про Гайавату». Митець уважав, що звернення до витоків збагатить американську літературу, сприятиме формуванню в читачів почуття національної гордості та єдності. далее »

Рут Сойер “Роликовые коньки”

Рут Сойер американская детская писательница и фольклорист.

Родилась: 5 августа 1880 г., Бостон, Массачусетс (США). Умерла: 3 июня 1970 г., Хэнкок, Мэн (США).

Получив педагогическое образование, работала учительницей в детских садах, а в 1900 отправилась на Кубу помогать становлению тамошних воспитательных учреждений. В 1905 посетила Ирландию, где познакомилась с устным народным творчеством кельтов. Услышанное произвело неизгладимое впечатление на писательницу и она решила приобщить к ирландскому фольклору соотечественников и стала регулярно поставлять рассказы, основанные на ирландских преданиях, в журнал “New York Sun”.

Во время путешествия по Испании Рут Сойер активно занималась сбором фольклорного материала и в 1936 опубликовала книгу “Иллюстрированные испанские сказки”.

Вышедшая в том же году книга “Роликовые коньки” принесла Рут славу ведущей детской писательницы Америки.

Книга знакомит читателя с десятилетней  девочкой Люсиндой, у нее были роликовые коньки, которые она почти не снимала, и целый год свободной жизни – она полными горстями черпала радость, обретая друзей, и прошла, с помощью взрослых, через страхи и горе их потери с надеждой и любовью. Эта книга – о такой счастливой детской жизни, какую только можно придумать.

«Роликовые коньки» удостоились медали Ньюберри – высшей награды США « за самый выдающийся вклад в детскую литературу».  А почти через 30 лет «Роликовые коньки» и пересказы сказок разных народов, увлечение которыми не оставляло писательницу всю жизнь, принесли Рут Сойер сразу две чрезвычайно престижные литературные премии – медаль Ингал Уайлдер и медаль «Регина» католической библиотечной ассоциации.

В наши дни «Роликовые коньки» завоевывают все больше новых поклонников во всем мире.

Майстер сміху Грицько Бойко

Хто з дітей чи дорослих не знає слів, хто хоч би раз не співав популярної пісеньки „На місточку”. Мабуть, таких не знайдеться. Напевне, всі добре знають і вірші про Андрійка-неумійка, про двох подружок-говорушок Клаву й Милу, про малого мазунця на прізвисько Вереда. Але чи  всі пам’ятають, що і пісню, і веселі та дотепні вірші про цих персонажів створив відомий дитячий письменник Грицько Бойко?

Народився Грицько Пилипович Бойко 5 вересня 1923 року в селі Оленівка на Донеччині в сім’ї службовця. Після закінчення сільської семирічки він вчився в Оленівській рудниковій школі, яка знаходилась досить далеко. Тому хлопцеві щодня доводилося вставати о четвертій ранку, кілька кілометрів йти пішки до станції, а вже звідти їхати робочим поїздом до школи. І не здавалося, що важко, адже тяга до знань була безвимірною. далее »

Віктор Близнець “Ойойкове гніздо”

Віктор Семенович Близнець — український письменник-прозаїк. Народився 10 квітня 1933 у селі Володимирівка Компаніївського району Кіровоградської області в багатодітній селянській родині.

Навчався Віктор Близнець спочатку у Володимирівці, потім в Першотравенці, старшокласником — у Компаніївській середній школі. Вчився Віктор старанно, багато читав і потай пописував вірші. Був дуже здібним та допитливим учнем, школу закінчив із золотою медаллю.

1952 – 1957 – навчався на факультеті журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка. Після закінчення університету працював за фахом у газетах та журналах: був кореспондентом «Комсомольскої правди», завідувачем відділу газети «Комсомольске знамя», завідуючим відділу шкільного життя журналу «Піонерія» (теперішній «Однокласник»),заступником головного редактора видавництва «Молодь».

У 1963 році з’явилася на світ перша збірка оповідань «Ойойкове гніздо».

Веселий, лукавий витівник Федько, герой оповідання «Ойойкове гніздо», підмовив свого довірливого друга Мишка закопати на городі батькову люльку: виросте, мовляв, величезна люлька, а на ній – дрібні люльченята. Обдурив він і другого приятеля, Льоню: пообіцяв показати гніздо жар-птиці, а завів хлопця у колючу дерезу. Всі ці Федькові витівки йдуть не від поганої вдачі, а від невичерпного запасу природного гумору – цієї характерної риси нашого народу.

Таким же гумором позначені всі оповідання Віктора Близнеця, в яких він дотепно, з усмішкою, з великою любов’ю до своїх героїв розповідає про сільських хлопчаків.

Потім вийшли повісті “Паруси над степом”, “Землянка”, “Древляни”, “Мовчун”, “Звук павутинки”, “Женя і Синько”. Потім була написана чудова лірична казка “Земля світлячків”. У цьому творі Віктор Семенович реалізував усі свої фантазії, залюбленість у народні казки.

Кілька років Віктор Семенович працював над перекладом з давньоруської на сучасну українську мову  епосу “Повість временних літ”, що є для нас головним джерелом знань про життя наших далеких предків. Видано було цей переклад 1980 року з передмовою П.Загребельного.

Є у письменника твори для дорослого читача. Але все-таки найталановитішими і найпопулярнішими залишились його книжки для дітей.

Помер письменник 2 квітня 1981 року.

Шутка с питоном

Герой рассказов книги «Шутка с питоном» – человек, глубоко любящий природу. Он не разделяет мнения большинства людей к змеям, для него это не мерзкие гадины, не отвратительные создания. Он умеет видеть и красоту их гибкого тела, и таинственность их нрава, и загадочность немигающего змеиного взгляда. Речь идет об известном герпетологе, художнике – иллюстраторе Сергее Кирилловиче Артюшенко.

Автор книги хорошо понимает, как велико значение змей в жизни природы и, встречаясь с ними в острых и сложных ситуациях, он проявляет искреннее уважение к живому существу.

Большинство людей боятся и ненавидят змей, считая их опасными врагами. Сотни легенд и историй создано о коварстве, злобе и жестокости этих существ. Может быть, поэтому встреча человека со змеей  почти всегда заканчивается трагически… для змеи.

Ученые считают, что возраст человечества – около миллиона лет. Змеи живут на земле более двадцати миллионов. Они обживали нашу планету еще тогда, когда разум на ней только зарождался, и отлично приспособились к самым различным условиям существования.

Много врагов у змей, но самый страшный из них – человек.

Женька Жменька – Едісон

Микола Васильович Білкун — український прозаїк, письменник-фантаст. Член Спілки письменників України від 1959 року.
Народився 21 грудня 1928 року в селі Привороття Староушицького району (нині село Подільське Кам’янець-Подільського району) в сім’ї вчителя.

Закінчив у селі Привороття початкову школу. Під час війни жив у селі Чердакли на Заволжі. Там навчався в школі й одночасно працював на торфорозробках.

Батько Василь Євтихійович під час війни був замполітом 171-го винищувального авіаційного полку. Загинув 1943 року.
1944 року Микола, якому ще не виповнилося 16 років, добровільно пішов на фронт.

Від серпня 1944 року — солдат-зброяр 420-го авіаполку III Білоруського фронту. Далі навчався у Київському військовому училищі самохідної артилерії. Після важкого поранення втратив ногу. Ще у шпиталі почав писати.
1950 року закінчив Вінницьку фельдшерську школу. Працював дільничним фельдшером на Поділлі — в селі Іванівці Барського району Вінницької області. Далі закінчив Вінницький медичний інститут.

Фейлетоніст, заступник відповідального редактора журналу «Перець», заступник головного редактора видавництва «Радянський письменник».
Друкувався від 1952 року.

Першу гумореску «Дорогі гості» опубліковано в «Перці». Перша повість «Валерій Коваленко» (газета «Молодь України»), друга — «Однієї весни» (журнал «Дніпро»).
Перші книжки — збірки гуморесок «Старий друг» (у «Бібліотеці „Перця“») та збірка нарисів «Золоті руки».

Найвідоміша дитяча книга – «Женька Жменька – Едісон».

Ніч у приморському місті. Двоє хлопців крадуться вулицею. Воші йдуть на злочин. Але це злочин незвичайний. Це злочин в ім’я науки.
Та тільки-но хлопці відчиняють кабіну телефону-автомата і дістають кусачки, як іззаду лупає чийсь голос:
— Ви що тут робите, шкети?
… Так починаються цікаві й несподівані, смішні, а часом неприємні пригоди «винахідника» Женьки Жменьки та його «асистента» Коті Оберемка, про які ви дізнаєтеся, прочитавши цю гумористичну повість.

Шутки в сторону

Мирча Сынтимбряну (7 января 1926 — 19 августа 1999) – известный румынский писатель, директор издательства Albatros, журналист, сценарист и кинопродюсер.

Мирча Сынтимбряну более всего известен как автор литературы для детей и покровитель писателей, публикующих свои работы в издательстве, которым он управлял.

С 1952 по 1960 работал профессором истории в Совместной школе 2 «В Teiu», которая стала в 1954 году начальной школой №Â 7. Опыт работы с младшими школьниками пригодился в написании книг для детей. Самые известные из них это –  «Шутки в сторону», «Большие каникулы», «Тому кто найдет – благодарность».

С 2000 года школа носит имя Мирчи Сынтимбряну. 20 мая 1996 года, Мирча Сынтимбряну был объявлен «Почетным гражданином муниципалитета Брэд» за его литературные достижения.